Думки після обстрілу Запорізької АЕС...

05 Березня 2022, 22:07

БЛОГ 2920

Катерина Майборода – запорізька журналістка

Після безсонної ночі, якої робила новини про обстріл Запорізької АЕС, вийшла прогулятися. Сенсу засинати вже не було, бо незабаром мали з'явитися новини нового дня.

О 6:00 на фронті почали збирати інформацію для звітів. О 7:30 я стала третьою в чергу за йодом [най буде], о 8:00 відчинилася аптека.

Дорогою назад взяла стаканчик дешевої кави. Подякувала богу, що маю таку можливість. І заодно подякувала, що мої батьки живі, і що я маю з ними зв'язок.

Мама й тато щодня розповідають, як обживаються росіяни у них під вікнами у Бердянську. Одного разу навіть розповіли, як сусідка повела свого собаку до ворожого БТР, бо тваринка тільки там звикла гидити.

Зайшла в під'їзд – а там таке дивне світло... Ніби час зупиняється, щоб я попрощалася з цим будинком. А найдивніше, що в цей момент я зрозуміла, що нарешті усвідомлюю – кожен день може бути останнім.

І це не налякало мене. Скоріше, прийшла якась смиренність – що я насправді не надто впливаю на тривалість свого життя.

Я дивилася на обшарпані стіни під'їзду і плакала. Плакала від любові до нього. Від вдячності за час, який я тут прожила.

Вперше за пару тижнів вибралася до центру міста. Сіла в таксі, подякувала водієві за те, що працює.

«Це краще, ніж сидіти вдома і слухати істерику дружини», – сказав він.

Ми їхали проспектом, і я намагалася роздивитися кожен шматочок будинків: ліпнину, арки, крихітні балкони. Яке ж воно красиве, моє Запоріжжя. Ахуєнно прекрасне.

А потім я згадала, що росіяни зробили з Харковом. ["Боже, будь ласка, тільки не ці будинки!"].

Від того, щоб розридатися, мене врятувала тільки згадка про слова таксиста. Він зараз везе мене тільки тому, що не витримує істерик вдома. І я не заплакала.

Серед усього жаху, який відбувається, я відчуваю просто нелюдську кількість любові. І часто плачу. Але це не сльози страху. Це сльози усвідомлення, який це, бляха, безцінний і неймовірно чудовий дар – життя.